Що робити українцям? Мої маленькі кроки

І. Передмова. Можливі сценарії

Російський класик свого часу написав книгу під назвою «Што дєлать?», яка відображає природне занепокоєння суспільства у відповідний період його існування. Україна у вогні, бо люди дали задурити собі голови. Люди не відповіли на це запитання, а пішли за течією, там де найменший супротив. Але це стосується не всього і не всіх. Хтось бореться з дитинства і буде робити то до скону, бо певен, що ніщо крім смерти нас не спинить!

Я не класик і не російський, але я досить тривалий час переймався цим питанням. Хоча б для себе зрозуміти, що робити, і ще б для кількох друзів…

П’ятий рік як я намагаюся отримувати інформацію з нормальних джерел: максимум якості, мінімум «води». Тематика дуже різна, дуже різні автори. Зрештою, у мене сформувалася деяка (перехідна) відповідь, навіть кілька варіантів:

1)      Завмерти і перечекати лиху годину. Суспільство за замовчуванням не завмре, а ось окремий індивід з легкістю. Розмито? Знаю, тому поясню. Є таке явище як «ефект метелика». Суть: маленький вплив може призвести до кардинальних змін чи непоправних наслідків. Наприклад, убивство президентів чи очільників суспільно-політичних течій. Тобто, коли ми щось робимо з думкою про те, що ми мурахи – лише маленькі люди, то насправді ми можемо накоїти чого-завгодно. Тому слід думати і не давати нікому вести себе за носа, бо бажаючих розвелося… матінко моя!

2)      Згідно з одним пресловутим анекдотом є два варіанти: А)Реалістичний – «Захід нам допоможе». Тобто, нам усе принесуть і за нас вирішать наші проблеми. Але тут як у мільтику про малюка за якого пальці загинали, і за якого цукерки їли. КОРОТШЕ, забудьте про це! Цього не буде. Не мрійте про простий шлях – для України його не існує. Наші ненароджені онуки вже винні МВФ, і це наші проблеми, а не наших онуків. Ми стали на цей шлях і звертати тут нікуди. Звідси витікає другий варіант. Б) Фантастичний – ми мусимо зробимо усе самостійно. Треба забити на інші варіанти! Торувати свій шлях і нести свій тягар (її високість відповідальність) – це те, що нам залишається. Чим раніше люд це усвідомить, тим раніше припиниться війна, тим раніше до нас з гордістю повернеться Донецька та Луганська область, отямиться Крим, і Україна буде цілісною.

Ми маємо зібрати волю в кулак і продовжувати етап державотворення. Припинити війну. Змінитися. Вибачитися і пробачити одне одного. Прості люди, мають знайти спільну мову. Отямитися від впливу політтехнологій та пропаганди. АБО людина отямиться, АБО потрапить у психіатричну лікарню.

Ми живемо на своїй землі. Тут ми маємо свої права і свої обов’язки. В результаті ми маємо свої проблеми, які нам слід вирішити. Тим паче нам не підходять поради від ескімосів, які приходять до нас з порадами, як рятуватися від спеки! Це абсурд. Ми не може клювати на таку дешеву наживку, ми взагалі не маємо ні на що клювати. Якщо ми з кимось домовляємося, то ми маємо ставити чітко визначені умови, і наші опоненти роблять так само. Все. 

                                                                  ІІ. Інструкція – що робити? Як бути?


1. Усі ми маємо порозумітися.
Треба знайти спільну мову зі своїми родичами з РФ, з простолюдинами, яким повісили ярлик «сепаратист», з людьми, що служили у Беркуті, з алкоголіками, з фріками, яких традиційне суспільство постійно шпиняє, і т.д.

Непорозуміння це одна з найбільших проблем людства. Здавалося б! Люди борються з чим завгодно, лише не з внутрішнім звіром, який іноді глухий до аргументів та чужої думки. Ми живемо у такому суспільстві де нас постійно відволікають, тим паче, коли це стосується чогось незначного (начебто). Ось і виходить, що корінь більшості проблем, що існують між людьми, криється у непорозумінні та когнітивних помилках, через які люди не можуть поступитися своїми переконаннями, навіть якщо стало зрозуміло, що вони помилкові! Треба поставити себе на місце інших… і взагалі робити усе, що у наших силах, щоб зрозуміти одне одного. Бажано щоб у наших опонентів була та ж сама мета, інакше це будуть пусті односторонні перемовини.

2. Нам потрібні потужні територіальні громади, як первинний суб’єктом місцевого самоврядування. ЧОМУ? Бо:

А) 1 000 000 грн – це гроші не на квіти у центрі міста, ЦЕ гроші для молоді, для розвитку конкурентоздатного студентства на глобальному ринку праці.

Б) 17 000 грн – це не ціна інсталяції лавки у парку, це здирництво, яке проводиться замість соціальних реформ! Може комусь важливіше зад зручніше примостити, ніж дітей виховати, але це ж ахінея…

Одні відмивають гроші з місцевого бюджету, і в процесі плюють в обличчя реальним власникам цих грошей, які належать їм згідно Конституції (Глава XI).

3. Бізнес має функціонувати у поєднанні з системою освіти

Нам потрібні проекти між компаніями та університетами, і це завдання лежить скоріше на громадянському суспільстві, ніж на МОНи чи ще комусь. Так викладачі і студентство буде дізнаватися, що таке бізнес-середовище і як вони можуть себе реалізувати, а бізнес матиме доступ до освічених кадрів – майбутніх представників основи України.

4. Суспільно-політична діяльність кожному охочому! =)))
 
В’ячеслав Чорновіл вважав, що суспільна діяльність має бути невід’ємною частиною життя людини, яка своїми діями (в межах своїх можливостей) буде приносити користь цілій нації. Таким чином, наше суспільство буде спиратися на самоконтроль окремих його членів; так має проводитися культурно-освітня робота, яка призведе до виховання українців з активною громадською позицією, патріотів і вільних людей. ВІДТАК, такі люди здатні зрозуміти свої соціальні та національні потреби. Це є одним з головних аспектів людської діяльності на етапі державотворення, яке нас так хвилює (мене принаймні..). Я є такою людиною і знаю інших таких людей. Ми говоримо про це і терпляче робимо маленькі кроки.


5. Кожен має знайти найкраще середовище для самореалізації

Не обов’язково їхати за кордон, багато речей можна зробити і слід робити вдома. Українських професіоналів запрошують «туди» на роботу, стажування, пропонують публікуватися у них… У когось «там» життя обмежилося матеріальними цінностями, а хтось уже розучився працювати, а українці беруться за усе, що не дай. Їхати можна, їхати треба, але дивитися, що підписуєш (свят свят свят…)

6. Забути про мовне питання

Державна мова в Німеччині – німецька, у Франції – французька, у Польщі – польська, в Україні – українська. Більше я навіть писати нічого не буду, бо я все життя думаю українською; до 19 років говорив переважно російською – рідна мова лишалася побутовою. Але з зими 2014 я поступово почав говорити з людьми українською. Російська для мене – це мова спілкування з батьком, більшістю старих друзів з Харкова, а також людей, що українську тупо не розуміють.

Додавайте свій пункт і вперед! Побачимося на шляху реалізації своїх бажань! 

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте